Читать онлайн книгу "Монгольськими шляхами (вибране)"
Монгольськими шляхами (вибране)
Володимир Кривенко
Не можна двiчi увiйти в одну i ту саму рiчку. Нiхто вже не зможе побачити i вiдчути те, що побачив i вiдчув автор. Володимир Кривенко хоче подiлитися не лише фактами, а й вiдчуттями.Пропонуемо вашiй увазi кiлька нарисiв про дворiчне вiдрядження письменника до Монголii (1983—1985 рр.). Звiсно рiка часу змiнюе не лише береги, але й навколишнiй ландшафт. Нинi там, як i у нас, все змiнилось невпiзнанно.Сподiваемося, вам буде цiкаво порiвняти те, що е нинi, з тим, що було колись, з тим, що колись бачив i вiдчував Володимир Кривенко..
Володимир Кривенко
Монгольськими шляхами
Про автора
Народився я в 1944 роцi на вже звiльненiй вiд тимчасово окупованоi фашистами територii, яка втiм через 42 роки буде знову окупована – на цей раз «мирним атомом» i вже назавжди…
Мое навчання в першому класi вiдбувалося в Ірпiнськiй школi – простiй сiльськiй хатi, де в одному примiщеннi одна вчителька, Людмила Артурiвна Мельгайл, викладала одразу учням трьох класiв.
– Перший ряд парт – мiй перший клас, середнiй ряд – другий клас, третiй ряд – третiй клас. Ми писали палички, клацаючи сталевими перами № 11 в фарфоровi чорнильницi, безжально вкриваючи кляксами своi зошити. Середнiй ряд вже досить жваво i писав i читав, а третiй, о-о-о, третiй! – То, вже, взагалi були академiки! Вони i тримались вiд нас окремо.
Опалення у школi було пiчне. За тепло, за наявнiсть чорнила в чорнильницях-невиливайках i за порядок на перервах вiдповiдав дiд Степан. Кожен ранок для нас починався з вимiрювання спецiальною паличкою, рiвня чорнила в кожнiй чорнильницi i невдоволеного бурчання дiда Степана:
– І куди ви те чорнило дiваете? П’ете його, чи що?
Подейкували, що те чорнило, якийсь час, вiн робив власноруч, добуваючи його з, назбираних восени кульок, що виростали на дубовому листi. А розливав чорнило по чорнильницях з фаянсового нiмецького кухлика-поiльника з довгим носиком, яким дуже дорожив.
«Вдобства» знаходились в двокамернiй дощатiй будiвлi в дальньому кутку шкiльного двору. Дорогу вiд школи до «вдобств», крiзь снiговi замети, доводилось прокладати теж дiдовi Степану…
Втiм, цi, найяскравiшi моi спогади про школу, стосуються лише мого першого року навчання. Краiна швидко долала военне лихолiття, i для навчання в другому класi, нас вже перевели в нову, велику, двоповерхову будiвлю, де я i навчався до переiзду батькiв до Киева в 1955 роцi.
Скiльки себе пам’ятаю, завжди не вистачало менi часу на те, до чого линула душа. Лише надiя грiла:
– От закiнчу школу, тодi… …А тодi був iнститут…
– От закiнчу iнститут… От одержу диплом, а тодi… А тодi була робота. Жива, цiкава, захоплююча, бо став я iнженером-налагоджувальником засобiв автоматизацii.
…16 рокiв безперервних вiдряджень i по Союзу i за межi… Об’iздив я пiв Союзу, побував i в Польщi, i в Єгиптi, i в Монголii.
Все, здавалося б, чудово! І вiтер мандрiв, i неабияке вiдчуття власноi, особистоi корисностi i для людей, i для краiни…
А колектив! Нiде я не бачив бiльш дружнього, бiльш згуртованого колективу, нiж в наладцi. То, багато рокiв, була моя друга сiм’я.
Але, але… Як виявилось, сидiти на двох стiльцях одночасно – неможливо. І дiти пiдростали без батька, i дружина, практично, мати-одиначка… Довелось переходити на «осiдлу» роботу. На нiй я i перетнув «омрiяний рубiж» – пенсiю.
Для когось, можливо, це перiод вiльного часу i довгоочiкуваноi свободи, а для мене знову ремонтно-вiдновлювальнi роботи, тепер, переважно, вже власного органiзму…
Втiм, те, що було, нiкуди не зникло. Воно назавжди зi мною. Прийшов час збирати розкидане камiння – пiдсумовувати минуле у виглядi мемуарiв.
Вперше до Монголii
Для остановки нет причин —
Иду, скользя…
И в мире нет таких вершин,
Что взять нельзя!
Среди нехоженых путей
Один – пусть мой,
Среди невзятых рубежей
Один – за мной!
В. Высоцкий
Майже пiвтора десятка рокiв прослужив я пiд звитяжними прапорами мого рiдного «Оргхарчопрому», перехрестивши шляхами своiх вiдряджень значний шмат територii Радянського Союзу. І, хоч вже звично стало жити «кiлометрами, а не квадратними метрами», наближався час шукати умовно – «тиху гавань», але, перед тим, як кинути якiр в тiй «гаванi», дуже хотiлося прикрасити буремну частину своеi бiографii «вишенькою» у виглядi закордонного вiдрядження.
В той час, для налагоджувальника, Захiд iснував лише у виглядi Польщi, Чехословаччини, Болгарii, та й то тiльки для найбiльш наближених до елiти осiб. Іншим, потенцiйним «невозвращенцам», можна було розраховувати лише на Схiд…
Я пройшов iспити на знання полiтичного i державного устрою i Бангладеш, i Кореi, а для можливого виiзду у В’етнам, навiть, таку медкомiсiю подолав, порiвняно з якою, медкомiсiя в ПДВ – дитячий садок… А потiм з пiвроку годiвля жданиками:
– «Ждiте», «ждiте», «ждiте»…
…Весна 1983 року була в розпалi. Наближалось лiто, вiдпустка… Очiкуючи тих «жданикiв» i, майже, втративши надiю на здiйснення заповiтноi мрii, закiнчив я курси судноводiiв маломiрного флоту та придбав моторного човна.
Семиметровий красень з чотирма спальними мiсцями обiцяв менi незабутню вiдпустку на Днiпрi та Деснi з сiм'ею… Пройденi ходовi випробовування, складенi плани майбутньоi подорожi… І раптом…
…І, раптом, пропозицiя: – вiдрядження в Монголiю… На збори чотири днi… Сiм'я може виiхати за мiсяць, а ти – зараз. Не встигнеш – твоi проблеми, чекай далi,бо в потилицю дихають конкуренти…
– Встигнеш?
– Встигну! Встигну! Хай, хоч що!
Хай, хоч Монголiя! Краще синиця в руцi, нiж оте чекання…
В роки «розвинутого соцiалiзму» абсолютно всi питання тим чи iншим чином мiцно зав’язувались через Москву. Закордоннi вiдрядження не були виключенням. Якщо працiвник установи в мiстi Іркутську одержував вiдрядження в будь яку краiну (вiзьмемо для прикладу Монголiю), вiн обов’язково мусив спочатку витратити 4 доби щоб дiстатися до Москви, там за 2–3 днi оббiгти силу силенну кабiнетiв, пiдписати купу паперiв, пройти кiлька установчих спiвбесiд, здати свiй i одержати закордонний паспорт, одержати, нарештi, трохи валюти, квиток, 30 карбованцiв, щоб не жебракувати пiд час зворотного шляху, i вже тiльки тодi мiг iхати повз свiй рiдний Іркутськ в Монголiю… Приемного в тiм було мало, але найнеприемнiше чекало ту людину через рiк на зворотному шляху.
Цей працiвник не мав права завiтати до своеi домiвки, обiйняти дiток, жiнку, батькiв, пiсля тривалоi розлуки, бо зобов’язаний був, спочатку, виконати святий обов’язок: – Все, що робив рiк тому зробити знову, але в зворотному напрямi…
Знову, спершу, завiтати до Москви, знову здати закордонний, та одержати внутрiшнiй паспорт, вiдзвiтувати за вiдрядження, i т. д., i т. п., i тiльки тодi вже повертатися до своеi домiвки. Порушення цього правила вважалося за злочин. За це вже не засилали в концтабори, не розстрiлювали, але можна було стати «невиiзним» назавжди…
Нам, киiвським налагоджувальникам, можна сказати, географiчно поталанило. Наш шлях до Монголii, що в прямому, що в зворотному напрямi, все одно пролягав через Москву.
…Пройденi всi медкомiсii, зiбранi всi необхiднi папери, що давали надiю нашому шановному керiвництву сподiватися, що серед нас немае потенцiйних «невозвращенцев», упакованi в валiзи та непiдйомнi рюкзаки власнi речi, прилади та iнструменти, придбанi квитки до Москви, i от, нарештi, ми, в оточеннi дружин, дiтей, родичiв та друзiв, в якомусь жвавому отупiннi, ще не зовсiм усвiдомлюючи реальнiсть подii, що невблаганно наближалась, стоiмо на перонi, очiкуючи потяг в невiдоме.
Вперше в життi везу у вiдрядження такий вантаж i тому змушений скористатися послугами носильника. – Вже несила було дiстатися до вагону самотужки.
Носильник Анатолiй був справжнiм фахiвцем, майстром своеi справи.
– Номер потягу? Номер вагону? Швидко завантаживши вiзок, вiн бадьоро покотив його до переiзду через колii. Виiхавши на потрiбний перон Анатолiй на мить зупинився, примруживши око змiряв поглядом вiдстань i, сплюнувши недопалок на рейки, рiшуче рушив вперед. За кiлька десяткiв крокiв вiн знову зупинився, ще раз змiрив оком одному йому вiдомi орiентири i остаточно впевнившись в правильностi своiх дiй, став знiмати моi речi з вiзка.
– Може зачекаемо прибуття потяга, щоб я на стрибав зайчиком по перону з цими валiзами?… нерiшуче запропонував я. – За простiй я заплачу! Анатолiй скоса зиркнув на мене, в очах спалахнули веселi iскорки:
– Батько знають, що кобилi роблять… Нiкуди ти не стрибатимеш, я ж бачу, що ти не Жаботинський i не Пiддубний. Вагон зупиниться тут, i тамбур буде тут. Вiн двiчi тицьнув товстелезним пальцем, вкритим рудим волоссям в рейки навпроти мого багажу.
Приемно мати справу з фахiвцем: вiн так вдало розвантажив моi речi, наче вимiрював вiдстань рулеткою…
Побратимам же моiм поталанило набагато менше. Їм довелось-таки перестрибувати через колii, з першоi аж на дев’яту, та бiгти вздовж потягу в пошуках потрiбного вагону. Добре, що вони мали багато помiчникiв i за 10 хвилин до вiдправлення потягу, ми вже розподiлили все свое майно по полицям, не забувши при тому залишити найпотрiбнiше в дорозi на виднотi.
Все, порядок, виходимо з вагону, розходимось, кожен в свое коло.
Я, в якомусь отупiннi смалю цигарку за цигаркою, дружина все просить кинути палити, я щось вiдповiдаю, запалюючи нову цигарку, даю якiсь вказiвки, вислуховую побажання. Все, як крiзь вату… Якось не так уявляв я собi прощання на цiлий рiк.
Щось кричить провiдниця… А-а-а! Ось – ось маемо рушати! Поспiшнi потиски рук, поспiшнi цiлунки, бiжимо в вагон, швидко вiдкриваемо вiкна, висовуемо голови, руки. З вокзальних репродукторiв лине марш «Прощання слов’янки», i тiльки тут починае доходити…
Тепер все, що було, було в минулому. Валера стоiть з очима, повними слiз – з перону махае йому крихiтним рученятком маленький синочок. Сашко лишае хвору маму, в очах туга, як там вона? Чи дочекаеться? З такоi далi – сiм тисяч кiлометрiв нi допомогти, нi, навiть, щось порадити…
Як це менi добре знайоме… Нещодавно i я, вiд’iжджаючи в чергове вiдрядження, прощався з батьком, не знаючи – чи не назавжди… Серце постiйно стискувала тривога. За життя батька менi про загранку i думка не спадала. Тепер йому моя допомога вже не потрiбна…
Дивлюсь на Сашка i не розумiю, це з його боку героiчний вчинок, чи фатальна помилка. А з мого боку це що?
На душi гидотно, мабуть тому, що вiдчуваю, як душа моя, звикаючи до постiйних розлук-зустрiчей поволi черствiе…
«Душе моя убогая!
Чому ти сумуеш?
Чому марно плачеш?
Хiба ти не чуеш,
Хiба ти не бачиш?»
…І чуе i бачить… але якось не так, як хотiлося б…
Радiе майбутнiм пригодам, мабуть, лише один Вiтя, вiн щиро радiе розлуцi з своею сварливою, гонористою жiнкою. Аби не люди навкруги, вiн, здаеться, замiсть кволих, прощальних помахiв руки, радiсно тицяв би дулi на згадку своiй судженiй…
Щоб якось розвiяти сумнi думки Сашка та Валери, починаю розповiдати про свою останню нiч перед вiд’iздом, яку ми провели з Оленою на запрошення Дiми Клименко, полюючи бiля мосту iм. Патона на сомiв.
О-о-о! – То була нiч, повна пригод. Я нiколи ранiше не ходив на сомiв, навiть не уявляв, що таку екзотичну рибу можна зловити на гак розмiром майже з долонь. З допомогою досвiдчених рибалок нам з Оленою вдалось витягти двох чималих сомiв, десь за пiвтора кiлограма кожен. Результат, звичайно потiшив, але головне було в iншому:
– Нiч на Днiпрi, багаття, товариство, напружене чекання дзвоника…
Дзвоник… Кидаюсь до спiнiнга. Вигуки:
– Не чiпай! Рано, вiн ще не взяв!.. А спiнiнг вигинаеться дугою i нема сил втерпiти…
– Не чiпай! Рано!
– Де там рано! Хапаю, смикаю, тягну… Пусто…
– Зараз зв’яжемо i в кущi закинемо, щоб рибалити не заважав!.. Це ж знову треба заряджати гак новою порцiею черв’якiв, сiдати в гумовий човен i в повнiй темрявi завозити той гак метрiв за сiмдесят, в яму, координати якоi знае тiльки Дiма…
Завезли, чекаемо… За якийсь час вудлище знову гнеться дугою. Дзвоник аж на тому березi чути… Всi насторожено дивляться в мiй бiк. Мене аж тiпае, але тримаюсь… Вудлище поволi розгинаеться, дзвоник замовкае… Тиша…
– Все, дочекалися, – з гiркотою вимовляю я, але Дiма застережливо пiднiмае вказiвний палець…
– От, саме тепер, будь уважний! Тiльки дзенькне – зразу тягни!!! Потяглись хвилини напруженого чекання, i коли я вже, майже, втратив надiю, вудлище ледь-ледь здригнулося, навiть дзвоника не чутно було.
– Тягни!!! – вирвалось одночасно з кiлькох горлянок. Не сподiваючись на мою реакцiю, Дiма першим пiдскочив до спiнiнга, пiдсiк, i тiльки потiм вiддав менi його:
– Тягни, тiльки обережно, дай сомику трохи погуляти, як схоче….
…Нiч, повна хвилювань та рибацького азарту, схiд сонця на Днiпрi…
Дякую тобi, Дiмо за ту незабутню нiч, за мiй останнiй, в 1983 роцi схiд сонця на Днiпрi, в Украiнi…
…Лиш тiльки почало сутенiти, потяглися хлопцi за клумаками з провiзiею. Валера запропонував:
– Давайте з’iмо спочатку моi яйця, бо вони напiврiдкi i довго не стоятимуть! Сашко засмiявся:
– Нiколи не чув щоб яйця стояли…
– Пiд загальний смiх компанii витяг свого сидора i я.
У мене був лише окраець хлiба i велетенська качка, нафарширована яблуками i засмажена Оленою власноручно.
Коли я поклав на столик i розгорнув це диво, хлопцi мовчки перезирнулись, вiдсунули своi припаси i взялись за качку. Проковтнувши пару шматкiв Вiтя задумливо промовив:
– І чого б це я iхав казна куди вiд такоi дружини… Хлопцi дружно пiдтримали Вiктора, а Валера висловив загальну думку, що пiдводила риску: – Дурний мабуть… На тому й порiшили… Зосереджене хрумтiння знову порушив Вiктор, вiн зненацька рiзко поклав недоiдену нiжку на стiл i закричав:
– Покладiть, покладiть, кому кажу! Покладiть все на стiл i не чiпайте а нi крихти! Так же не можна!
– Вiтьок, в тебе десь вавка вiдкрилася? Обережно запитав я.
– Сам ти вавка! – вигукнув Вiтя, – якщо не розумiеш, що це дичина i не проста дичина, а ВО-ДО-ПЛА-ВА-Ю-ЧА! А де ж iй, бiднiй, плавати, коли пива нема? – Ми зiтхнули з полегкiстю – Вiтя в нормi, це добре, але ж пива таки нема… i всiм нам раптом так страшенно закортiло пива, що ми без жалю вiдклали своi недоiденi шматки i стали чекати першоi-лiпшоi зупинки.
«Першою-лiпшою» зупинкою був Конотоп, де ми простоявши близько чотирьох годин, встигли комфортно розмiстити «водоплаваючу» дичину в персональних басейнах з пивом i полягали спати.
Вранцi з'ясувалося, що потяг, що йшов попереду нас, десь на перегонi зiткнувся з кiлькома вагонами товарняка, якi вiдчепилися…
– Знаково подорож починаеться, – подумав я; – поки ми купали качку в пивi, десь тут, зовсiм поблизу, можливо, гинули люди…
Москва… Ну, про неi i згадувати не хочеться. – Людський мурашник. Всi кудись бiжать, удаючи страшенну зайнятiсть. Неможливо зупинити людину, щоб про щось запитати. А, навiть, коли це, якимось чудом i вдасться, одержиш, як правило, недбало кинуту через плече, неправдиву iнформацiю i ще будеш жалкувати, що мав необережнiсть запитати…
Менi вже багато раз доводилось бувати в Москвi проiздом в Ярославль, де працював бiльше року на новобудовi, i я на власному досвiдi знав, що зорiентуватись в московських лабiринтах можна лише за допомогою мiлiцii.
Я не шуткую. Не було жодного випадку, щоб мiлiцiонер детально не пояснив як дiстатися до потрiбного мiсця. Московськi мiлiцiонери знали свое мiсто не гiрше за таксистiв.
У кожного з нас був подвiйний контракт. Монтажний i налагоджувальний. Кожен – по пiвроку.
Рiч в тiм, що посилати людину на рiк без сiм'i, на думку нашоi законотворчоi системи, негуманно i небезпечно – (тестерон краником не прикрутиш)… Але з сiм'ею – не економiчно… А от, вiдрядити на рiк, але за двома контрактами – цiлком нормально! Клерки харчового мiнiстерства, таким чином обминули закон та заощадили на утриманнi наших сiмей. Отже, пiдтримуючи гасло «дарагого Леонiда Ільiча»
– «Економiка должна бить економной», нам довелось добряче побiгати мiж тими двома конторами i вислухати чотири нуднi, стандартнi лекцii про те, що ворожi буржуазнi служби тiльки про те i мрiють, як би видурити у нас будь-який документ з ГЕРБОВОЮ печаткою, як шантажем та пiдкупом бажають зробити з нас антирадянських агентiв… Ну, словом, майже за Висоцьким: – як мае себе поводити радянський iнженер за кордоном…
Москва… Носильник, таксi, приймальник камери схову в Ярославському вокзалi, сановнi, високоповажнi клерки державних установ… Усi зазирають в нашi кишенi, усi чогось хочуть, але у нас там лише мiцно складенi дулi… Не на курорт iдемо…
Даруйте, з вашого дозволу, цi три днi столичних митарств я випущу з оповiдання не тому, що iх не було, чи вони, за давнiстю лiт забулись, а тому, що i вам не цiкаво буде проте читати, i менi не дуже приемно згадувати ту бюрократичну тяганину по десяткам кабiнетiв за автографами вищезгаданих сановних клеркiв, що були надiленi владою «пущать-не-пущать». До того ж, кожен з тих клеркiв вважав своiм святим обов'язком провести з нами (крiм чотирьох офiцiйних, ще й свою, приватну) «установчу бесiду» про повальну епiдемiю туберкульозу i сифiлiсу в Монголii, про наркоманiю i алкоголiзм та крадiжки, якi Радянська влада своiм громадянам не пробачить, а головне – про небезпеку «пiдлих проiскiв iмперiалiзму» що давно вже «одягнувши овечу шкуру», чекають на нас в засiдках, мрiючи перекупити за своi бридкi доларовi срiбняки честь i гiднiсть РАДЯНСЬКОЇ ЛЮДИНИ…
З Киева до Москви нас приiхало четверо, в Союззакордонпоставцi до нас приедналось ще двое; один з Тбiлiсi, один з Омську. Грузин Алiко, миттево вирiшив проблему камери схову на Казанському вокзалi, знайшовши там земляка. Омiч Степан був, на вiдмiну вiд нас, з легенькою сумочкою, бо валiзи до потягу йому мали пiднести в Омську.
Степан виявився гарною, товариською людиною, а оскiльки вiн не був обтяжений власним вантажем, то дуже активно допомiг кожному з нас впоратись з нашим. Отже розмiстились, забивши рюкзаками-валiзами майже весь простiр в купе, включаючи прохiд мiж лавками. Спустити ноги з полки було просто нiкуди, а щоб вийти з купе доводилось йти по лавцi, спираючись руками об верхню полицю.
Провiдник намагався здерти з нас бакшиш «за перевищення дозволеного вантажу» але ми сказали йому, що вантаж не наш, i хай йому Закордонпоставка вiдшкодовуе те перевищення… Провiдник погодився не чiплятися до нас, якщо ми пообiцяемо нарубати в тайзi дров для титану… Ми здивувалися, але погодились.
Отже рушили. В дорогу ми взяли ящик сухого вина i ящик газировки «Тархун». Ми планували випити «Тархун» в дорозi,а вино, збирались зберегти на новосiлля, але ж iхали ми п'ять дiб i практика з теорiею рiзко розiйшлась…
Спека… Страшенна червнева спека i невимовна духота… Раз у раз змушенi ми були вгамовувати спрагу «сухоньким», розбавляючи його «Тархуном»…
…В Монголiю приiхали два ящики з порожнiми вже пляшками…
Отже завантажились, iдемо!
Нiкому з нас ще не доводилось перебувати в купе потягу бiльше доби, отже до деяких фiзiологiчних особливостей в далеких переiздах ми були зовсiм не готовi; – Помити окремi дрiбнi (порiвняно з ходовою частиною) деталi органiзму, що природою розташованi трохи нижче пояса не викликало великих проблем. Це нескладно було зробити в туалетi теплою водою навiть при швидкостi потягу, що на Транссибiрськiй Магiстралi перевищувала 100 км/год., а от як привести до ладу пропiтнiлу, з ароматом старого оселедця, верхню частину того ж органiзму?
Вихiд був знайдений наступноi доби, коли вищеописаний аромат став вже iсти власнi очi, i вже незручно було на обiд до ресторану ходити, хоча i вiд iнших вiдвiдувачiв ресторану теж не «Chanel № 19 Poudre» вiдгонило…
Нам дiстався останнiй, вiсiмнадцятий вагон i тому, вся пилюка, пiднята попереднiми вагонами, була наша. З зачиненими вiкнами – не було чим дихати, а свiжий вiтрець був рудувато-сiрого кольору… До того ж переднi вагони слухняно котилися за тепловозом, а наш грайливо матлявся, як той хвiст собачий. Склянки з чаем по столу, як живi, навперейми бiгали, червнева спека змусила нас тримати вiкна по обидвi сторони вагону вiдчиненими… Постiльну бiлизну в кiнцi рейсу ми вже називали не бiлизною, а сiризною, а то й чорнизною… І все ж попри цi всi недолiки, як виявилось, наш вагон мав незаперечну перевагу перед iншими вагонами!
Ми вжене сподiвались на прихильнiсть до нас захисника подорожуючих св. Миколая, але те, що ми помилково вважали неприхильнiстю, насправдi виявилось турботою!
Наш, останнiй вагон потягу, на всiх станцiях спинявся бiля гiдрантiв, з яких подавали воду, поповнюючи вагонний запас.
На другу добу мандрiвки наш провiдник, на наше прохання, облив з того гiдранту наше замурзане вiкно i у нас, в усiх одночасно сяйнула думка: – якщо вiкно можна, то чому б i нам не спробувати? Правда, вода крижана, навiть скло з нашого боку туманом вкрилося… Але ж ми налагоджувальники! Нам не звикати долати непереборнi труднощi!
Ми створили щось подiбне артилерiйському розрахунку: пiд час тривалоi зупинки ми, не поспiшаючи, нiби гуляючи, обходили наш ешелон ззаду. Один, сторожко оглядаючись, йшов до гiдранту, другий розкручував i тримав шланг, третiй – мило, рушник i спортивну куртку четвертого, а четвертий мився пiд таким крижаним струменем, що аж дух перехоплювало… За кiлька хвилин, (яких нам цiлком вистачало) лунала триповерхова лайка станцiйного робiтника, що загрозливо наближався… Кран миттево закривався. Той, хто тримав шланг i той, хто тримав рушник i одяг, швидко витирали i одягали купальника i, поки станцiйний матюкальник добiгав до гiдранта, ми вже, оббiгши ешелон, змiшувались з синьо-спортивним натовпом пасажирiв на перонi. Через кiлька годин, пiд час наступноi зупинки, ми повторювали акцiю, змiщуючись на один номер розрахунку: – той хто мився вже крутив гiдрант, а той, хто тримав одяг i рушника – мився. І так далi, три днi поспiль, по колу…
Нам невимовно поталанило ще й в тому, що на вокзалах всiх великих мiст, крiм Ярославля, Новосибiрська, Омська i Тайшета, наш ешелон, чомусь, заганяли на запаснi колii, де ми могли «приймати ванну» майже безперешкодно.
А ще, перевага нашого, останнього вiсiмнадцятого, було в тому, що вiн був обладнаний «телевiзором»– вiконечком в заднiй дверi тамбура. Це був i штаб, i клуб знайомств, i курильний салон. «Клуб» працював 24 години на добу. Кожен новий вiдвiдувач, привiтавшись, неодмiнно питав:
– Ну, що там сьогоднi показують? Вiдповiдь, протягом п'яти дiб була незмiнною:
– Юрiй Сенкевич – «Кiноподорожi»… Якщо питання задавалось вночi, до дiалог продовжувався таким чином:
– А чому чорно-бiлий?
– Та, щось зiпсувався. Послали за майстром, обiцяв вранцi прийти – справити… Вранцi «картинка» вже була знову кольорова…
Була у нас ще одна втiха: – ранком другого дня мандрiвки, нещiльно зачиненi дверi купе рвучко розсунулись, i на порозi з'явився… Пiвторарiчний Микита Сергiйович Хрущов… Тобто точна його копiя в масштабi 1:4.
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/volodimir-krivenko/mongolskimi-shlyahami-vibrane/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения